У місті Перемишляни на Львівщині проживає сомалійка Арафа Шире. Вона чотирнадцять років мешкає в Україні, тут одружилась та народила двох діток.
“Моя батьківщина – Сомалі, – розказує Арафа. – Але була війна, і мої батьки як біженці попросили прихистку в Саудівській Аравії. Вони виростили семеро дітей. Зараз майже всі розлетілися по світу. Я вирушила в Україну, бо хотіла вчитися. Мала різні країни на вибір, але чогось серце підказало їхати сюди. Подала документи у Тернопільський державний медичний університет імені Горбачевського.”
Арафа обрала сестринську справу. Професія дівчині дуже подобалась, вона хотіла допомагати людям. Але, на жаль, диплом отримати не встигла.
“Я закохалася, – щиро зізнається жінка. – Ми з Юрою познайомилися у Тернополі. Він працював у магазині побутової техніки. Почали зустрічатися, а потім я зрозуміла, що вагітна.”
Одружуватися Юрій не поспішав. Хоча й Арафу з дитиною не покинув. Рідним жінки важко було зрозуміти, як це «жити на віру». У Сомалі з подружніми обов’язками та вірністю усе дуже серйозно. Скажімо, за зраду можуть на смерть закидати камінням як жінку, так і чоловіка. Батьки дуже переживали за доньку. Але вона почувалася щасливою. Особливо, коли після народження первістка Адама Юрій таки покликав заміж.
Потім на світ з’явилася і донечка Аліза. Подружжя мешкало в однокімнатній квартирі. Разом з ними – чоловікова мама та сестра. Коли помер тато Арафи, який раніше платив за її навчання, вона розуміла, що після декрету не зможе поновитися в університеті, платити за неї нікому.
Арафа просила чоловіка, аби пішли жити окремо. Але він не послухав.
Погодився прийняти онукову жінку з дітьми дід Станіслав з Перемишлян. І Арафа зібрала речі та перебралася із сином й донечкою до нього у двокімнатну квартиру. Тут жінку та її дітей прописали.
Дідові більше 90 років. Помешкання давно не бачило ремонту, меблі віджили своє. Усе розвалюється, сиплеться. У кімнатах холоднеча, гарячої води немає, бо колонка давно вийшла з ладу.
“Спочатку було все добре, по-людськи. Я прибирала, готувала. А потім він почав… чіплятися. А для мене це нестерпно. Мушу закриватись у кімнаті, діти починають діда боятися. Хоч він не б’ється, але словами принижує, при дітях говорить брудні слова, – плаче Арафа. – Кричить, що вижене мене, як собаку. І сусіди не раз дорікають: «Їдь у свою Африку!» А що я чи мої діти їм поганого зробили? Я би рада кудись поїхати, хоч в іншу область. Та хто мене з дітьми без документів куди візьме? Я маю папери лише як біженка.”
Уже три роки Арафа та Юрій офіційно не чоловік і дружина.
За цей час до дітей батько приїжджав лише раз. Проте аліменти виплачує.
Допомагають родині Унівська лавра, небайдужі з Перемишлян та Львова. Благо, підтримали й одягом, і харчами. За підтримки міського голови Перемишлян жінку взяли на роботу.
А ще відповідні служби шукають можливість, аби Арафа поновила навчання. Можливо, не в університеті, а у медичному коледжі. Щоб нарешті змогла отримати заповітний диплом та працювати за спеціальністю.