Участь українців у Другій світовій війні на боці москвинів нагадує сумнозвісний “стокгольмський синдром”, – історик

0
909

Сьогодні світове українство ламає списи в гарячих суперечках: святкувати чи не святкувати 9-го травня разом із москвинами їхню перемогу над Німеччиною у 1945 році.

Основною мотивацією тих, хто вважає, що таки треба святкувати (незважаючи навіть на 5 років збройної агресії кремля проти України) є участь їхніх дідів-прадідів у цій жахливій бойні на боці радянської імперії. Мій дід, до речі, теж воював на боці москвинів і брав Берлін. Але чи можу я тішитися з того? Судіть самі:

Для діда – Василя Федоровича Вовка, уродженця і на той час мешканця села Дубрівка поблизу Рави-Руської, Друга світова війна почалася у вересні 1939 року. Саме тоді він, як військовозобов’язаний громадянин Польщі, отримав повідомлення про необхідність негайно прибути до Варшави, де дислокувалася військова частина, до якої був зарахований як резервіст. Поки дід добирався до місця призначення, то Варшаву вже зайняли німці, а його затримали і взяли в полон.

Але ті перші німецькі табори для військовополонених, за розповідями діда, більше нагадували обори для худоби, звідки він з однодумцями однієї темної ночі, без особливих зусиль, втекли і потайки добралися до нового німецько-совєцького кордону. При спробі переходу того кордону між дружніми СССР та Німеччиною їх затримали чекісти і допровадили у Львівський слідчий ізолятор – для встановлення особи.

Коли прийшов запит до дідового села, то місцевий капезеушник на прізвище Мельник, якого москвини зробили війтом у Дубрівці, виписав довідку, що дійсно Вовк Василь Федорович, 1904 року народження, є мешканцем названого села та являється українським націоналістом…

Заради справедливості слід зазначити, що дід не був націоналістом у класичному розумінні цього слова. Два його брати – Михайло і Григорій, таки були членами ОУН і активістами місцевого “Маслосоюзу”. Один із них на псевдо “Береза” навіть був референтом пропаганди. Пізніше, коли “Там десь далеко на Волині створилась армія УПА”, вони пішли в партизани і забрали з собою мого 15-річного тата Вовка Теодора (Федора) Васильовича. А дід Василь був господарем і, як він казав, політикою не займався. 

Але капезеушник знав, що робить – окрім ідеологічного протистояння з родичем оунівців, він ще й був суперником Василя Вовка, бо свого часу залицявся до моєї баби Марії. Таким чином, Мельник “сплавив” діда на Воркуту. А вже звідти, після нападу німців на своїх вчорашніх союзників, дід Василь, як в’язень Воркутлагу ( http://base.memo.ru/person/show/358988 ), був зарахований у штрафну роту і відправлений на фронт.

Москвини тоді (як і тепер, і завжди) з особливим цинізмом підходили до теми збереження своєї імперії – спершу ув’язнювали достойних представників підкорених народів, а потім ставили їх перед вибором: або ти однозначно конаєш у більшовицькому концтаборі, або отримуєш нагоду загинути на фронті за їхні інтереси, де всеж таки є хоч мізерні шанси вижити. Натомість вони “прощали” таким в’язням їхні “провини” перед більшовицьким режимом.

Так у посіченій кулями шинелі, у потовченій осколками касці, з автоматом ППШ дід дійшов до Берліна. На жаль, не маю тої фотографії, але саме вона врятувала життя моєму татові, коли його – підпільника УПА на Закерзонні – схопили у 1948 році польські міліціянти в Ельбльонґу (Східна Пруссія). Тоді совєцький куратор із комендатури, якого на свій страх і ризик покликала татова соратниця, наказав тим міліціянтам відпустити 19-річного хлопця, якого вони вже добивали, бо його “атєц за Родіну ваєвал”…

Це можна було би назвати ліричним відступом, якби то був художній твір. Але реальність завжди жорстка і жорстока. Казав мудрець, що ворог мого ворога – мій друг. То хто ж із тих ворогів був для українців другом? Питання риторичне, бо наш народ і досі не має на нього однозначної відповіді.

Зараз весь світ вшановує жертв Другої світової війни і звинувачує фашизм у всіх смертних гріхах. Чомусь звинувачують саме фашизм, що зародився і відбувся в Італії та справив на світову політику не більший вплив за іспанський фалангізм. Але водночас світ мовчить про криваву вакханалію того направду абсолютного зла – комунізму, та його московського різновиду – більшовизму.

Жертвами більшовизму стали до 10 мільйонів українців ще під час Голодомору 1932-1933 років – тобто менше ніж за десятиліття до початку війни між німцями і москвинами. Мене до сих пір дивує, як могли родичі і друзі тих невинно убієнних йти захищати своїх мучителів. Адже німці тоді, у 1941 році, чітко й однозначно проявили себе, як “ворог мого ворога”. Тому участь українців у війні на боці москвинів нагадує мені сумнозвісний “стокгольмський синдром”, коли жертва захищає свого ката.

З іншого боку, буквально через тиждень після початку війни німців проти москвинів, українські націоналісти-революціонери, що сформували напередодні у складі Вермахту батальйони “Нахтіґаль” і “Роланд” задля спільної боротьби проти московського більшовизму, проголосили Акт відновлення незалежності України.

Однак, керівництво Третього Рейху не підтримало таку ініціативу і віддало наказ про арешт та ув’язнення в концтаборі особливо активних членів ОУН(б) і лідера організації Степана Бандери.

Більшість наших земляків справедливо картають німців за те, що ті не дозволили українцям тоді у червні 1941 року зреалізуватися як державотворча нація. Але давайте глянемо на події того часу очима німців: вони ж бо добре знали і навіть на собі відчули, що значна частина українців завзято захищала і гинула за інтереси своїх гнобителів ще від початку війни. То хіба могли представники Третього Рейху підтримати тоді українців у їхніх державницьких намірах? Чи були вони впевненими у таких союзниках під час тотальної війни проти більшовизму? Питання знову ж таки риторичне.

І наостанок: якщо у нашому суспільстві не спрацював принцип “ворог мого ворога – мій друг”, то які претензії можемо пред’являти одним чи іншим? А ніякі – бо вороги є вороги. Така у них робота – ворогами бути. А нам слід повністю абстрагуватися від ворожих шабашів і брати на озброєння крилату фразу відомого британського політика, пристосувавши її до наших умов: “В України немає постійних друзів, ані постійних ворогів. В України є постійні інтереси”.

Іван Вовк, історик, спеціально для ІА “Цинічний Львів”