Сьогодні, 4 березня, композитору Володимирові Івасюку мало б виповнитись 70 років. Його земне життя тривало лише три десятиріччя. Та за цей короткий час він виконав свою місію, використав талант і потенціал, зробивши українську пісню модною на весь світ.
Феномен Володимира Івасюка у тому, що його пісні до сьогодні звучать, вони популярні, їх знають молоді люди, а сучасні виконавці переспівують.
Володимир Івасюк – один із основоположників української естрадної музики. Автор ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до кількох вистав. Ще він був професійним медиком і скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі та гітарі. Мав він і талант художника, був неординарним живописцем і фотографом.
А загинув молодим за нез’ясованих обставин у Брюховицькому лісі поблизу Львова. Офіційна версія – самогубство. Проте вона досі підлягає сумніву громадськості. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була політичним замовленням. Похорон ж Володимира Івасюка перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади.
“У версію самогубства, яку переконливо намагалося довести кадебістське і комуністично-прокурорське радянське «правосуддя», ніхто не повірив. Пошепки усі казали — вбили…”
На похорон прийшли тисячі-тисячі львів’ян, а також приїжджі з сіл та з інших областей, їх було приблизно п’ятдесят тисяч. Серед них і студенти, зокрема й Львівської консерваторії, де навчався Володя. Якщо приїжджі були з жалобними вінками в руках, то водії львівських таксі запитували, для кого призначені їхні вінки. Коли прибульці називали ім’я Володимира Івасюка, то їм відчиняли дверцята і везли безкоштовно, не брали грошей.
“Жодної квітки у Львові було не знайти, усі вони там — біля Володі, останні живі квіти його останньої весни”.
“Коли труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, винесли з помешкання, її хотіли встановити у довжелезну машину, яку надала консерваторія. Скандування сотень голосів: «На руки! На руки! Нести!!!» — не дозволило цього. Труна тихо пливла на раменах студентів Львівської консерваторії до Личаківського цвинтаря, і злива квітів не лише летіла на дубове віко, а й встеляла останній земний зелений шлях великого українця”.
Через 30 років після своєї трагічної смерті він отримав посмертно звання Героя України. Володимира Івасюка пам’ятають ті, хто любить українську пісню, а його «Червона рута» і «Водограй» стали музичними брендами нашої країни, на яких виросло не одне покоління артистів і слухачів.
Представляємо вашій увазі фото з життя Володимира Івасюка:
Володя з мамою
Володя Івасюк на уроці музики у Юрія Візнюка. Кіцмань, 1956 рік.
Володя з татом
На Кавказі
Одна з улюблених фотографій Островського – де Володимир Івасюк поряд із Марією (Мусею) Соколовською.
Під час зйомок фільму «Червона рута». Яремче, Івано-Франківська область. Серпень 1971 року. Фото з архіву Меморіального музею В.Івасюка.
Володимир Івасюк і Софія Ротару на зйомках музичного фільму «Пісня завжди з нами». 1975 рік.
Вперше звучить «Мила моя»
Я піду в далекі гори…
Пам’ятаймо великого українця!