Однією з головних проблем забезпечення національної безпеки Азербайджанської Республіки є вирішення нагірно-карабахського, азербайджано-вірменського конфлікту і відновлення її територіальної цілісності. Дане питання є ключовою темою у військовій доктрині Азербайджану, де неодноразово згадується значимість конструктивного
вирішення карабахського питання.
У пункті 43 доктрини йдеться, що крім політичного аспекту
неврегульоване карабахське питання небезпечне з точки зору відновлення
повномасштабних військових дій в регіоні: «Існують наступні можливі
варіанти відновлення військової діяльності в зв'язку з даною загрозою:
застосування Азербайджанською Республікою військової сили з метою
відновлення своєї територіальної цілісності в відповідно до міжнародно-
правовими нормами і принципами внаслідок окупації Республікою Вірменія
частини території Азербайджанської Республіки та її відмови звільнити
окуповані землі в рамках врегулювання проблеми політичним шляхом».
Настільки чутливе сприйняття Азербайджану пов'язано не тільки з
виниклими проблемами територіальної цілісності країни і військовою
загрозою навколо її національних кордонів. Певною мірою проблема
Нагірного Карабаху має суттєвий вплив на внутрішньополітичне становище в
Азербайджані. З одного боку, це проблема карабахських біженців для країни,
які в своїй більшості складають частину маргінального прошарку
азербайджанського суспільства. Як правило, у них високі економічні і
політичні очікування від керівництва Азербайджану. Вони вимагають
активної позиції Азербайджану в питанні якнайшвидшого врегулювання
карабахського питання. Тому будь-які негативні зрушення в даному питанні
можуть спровокувати внутрішньополітичні хвилювання в країні. З іншого
боку, не можна забувати про те, що Азербайджан – це багатонаціональна
країна з компактно проживаючими етносами. У цьому випадку не
виключено, що може виникнути так званий «ефект доміно»[39]. Це цілком
передбачуваний сценарій з урахуванням того, що в історії Азербайджану вже
були такі випадки. Наприклад, в 1993 р. талиші спробувала проголоситив
південно-східній частині Азербайджану «Талиш-Муганську Республіку».
Не меншим значенням володіє культурно-ідеологічний фактор
карабаської проблеми. В першу чергу з точки зору збереження і подальшого
розвитку культурної ідентичності азербайджанців, так як на протязі століть
Карабах був невід'ємною частиною культурно-просвітницького життя
Азербайджану, внаслідок чого вирішення даного конфлікту часто
інтерпретується з точки зору відновлення історичної справедливості. В
ідеологічному плані проблема відновлення територіальної цілісності вже
протягом десятиліть служить консолідуючим фактором керівництва
Азербайджану і населення. Внутрішній авторитаризм і сильна влада в
контексті прикордонної військової загрози сприймається як необхідний
елемент існування державності. У разі будь-якого негативного сценарію
розвитку карабахського конфлікту спад довіри населення і
внутрішньополітична криза була б неминучим наслідком.
Однак, на наш погляд, пріоритетним є геополітичний аспект
карабахського конфлікту. Зокрема невирішений статус даного питання
робить уразливим енергетичні трубопроводи, що проходять поблизу зони
азербайджано-вірменського конфлікту. До них можна віднести нафтопровід
Баку – Тбілісі – Джейхан; газопровід Баку – Тбілісі – Ерзерум і газовий проект
TANAP. У комплексі це створює потенційну небезпеку не тільки для
енергетичної безпеки Азербайджану, а й інших учасників – Грузії, Туреччини
та ЄС, куди перенаправляються азербайджанські енергоносії.
Це означає, що конфлікт навколо Нагірного Карабаху викликає
зацікавленість не тільки регіональних країн, але і додаткових зовнішніх сил.
Тому не дивно, що сьогодні Карабах – це зона інтересів не тільки
Азербайджану і Вірменії. В цілому це створило передумови для
перетворення Нагірного Карабаху в загальний євразійський плацдарм, де
стикаються інтереси регіональних держав. Звідси випливає і суперечливість
даного конфлікту, так як його результат повинен відповідати вимогам всіх
сторін-учасниць і створити той регіональний баланс сил, який влаштує всіх
зацікавлених сторін.
Додаткову складність у вирішенні даного конфлікту надає, звичайно ж,
історичний аспект. Хоча на міжнародний рівень дана проблема вийшла з
розпадом СРСР в 90-х рр. ХХ ст., своїм корінням вона йде в початок XX в.,
коли йшов процес становлення етнічної ідентичності та прагнення двох
народів до створення своїх національних держав. В результаті чого
суперечки навколо приналежності Карабаху посилилися і вилилися в
кровопролитні вірмено-азербайджанські протистояння 1918-1920 рр.
Червона Росія офіційно визнала Нагірний Карабах за владою
Азербайджану над даною територією. Незабаром статус Карабаху отримав
міжнародне визнання, коли в січні 1920 р. на Паризькій мирній конференції
Версальський Верховна Рада де-юре визнав територіальні володіння АДР.
Крім цього, в квітні 1919 р. з боку союзних держав була визнана влада
губернатора Хосров-бека Султанова в Карабахському генерал-
губернаторстві, яке було засновано керівництвом АДР в січні 1919 р. і
включало в себе Зангезурський, Джембраїльськийй, Шушинський і
Джеванширський повіти з центром в місті Шуша. Радянська влада,
встановлена на Південному Кавказі в 1920 р., підтвердила юрисдикцію
радянського Азербайджану над територією Нагірного Карабаху. Після
тривалих обговорень на засіданні Кавказького Бюро Центрального Комітету
РКП (б) від 5 липня 1921 р. було прийнято таке рішення: «Виходячи з
національного миру між мусульманами і вірменами і економічного зв'язку
Верхнього і Нижнього Карабаху з Азербайджаном, Нагірний Карабах
залишити в межах Азербайджанської РСР , надавши йому широку обласну
автономію з адміністративним центром в місті Шуша, що входить до складу
автономної області».
Рішення радянської влади майже на сімдесят років призупинило
суперечки навколо приналежності Карабаху, однак не зняло з порядку
денного це питання, а перевело в іншу площину – в режим очікування. Тому
не дивно, що з проголошенням М. Горбачовим політики «гласності» і
«перебудови» азербайджано-вірменські територіальні суперечки знову
поновилися. 22 лютого 1988 р. на сесії обласної ради Нагірно-Карабахської
Автономної Області (НКАО) було прийнято рішення звернутися від імені
вірменського населення області до Верховних Рад Азербайджану і СРСР з
проханням задовольнити бажання про вихід зі складу Азербайджанської РСР.
Це стало першим офіційним зверненням карабахського керівництва,
хоча ще в листопаді 1987 р. вірмени, які проживають в Нагірному Карабасі,
направили М. Горбачову петицію про необхідність приєднання НКАО до
складу Вірменії. Пасивна позиція радянського керівництва в даному питанні
спровокувала ряд кровопролитних подій між азербайджанцями і вірменами і
великий потік біженців з обох сторін.
Так, перші етнічні зіткнення між сторонами відбулися в Кафагському
(нині – Капанському районі Вірменії, в результаті чого сотні азербайджанців
стали біженцями і емігрували в Баку. Наступні за цим трагічні Сумгаїтські
події привели до більшої кількості вірменських біженців. В результаті вже до
початку 1988 р. обох республіках фактично проводилася політика етнічної
чистки і депортації.
Подальша реакція керівництва СРСР будувалася більше на публічному
осуді подій, ніж на конкретних пропозиціях для вирішення азербайджано-
вірменського конфлікту. Наприклад, 27 лютого 1988 р. Генеральний секретар
СРСР М. Горбачов, виступаючи зі зверненням до народів Азербайджану і
Вірменії, закликав припинити кровопролитні дії сторін, так як це суперечило
«принципу соціалістичного інтернаціоналізму». Він запропонував
зосередитися на подоланні ситуації, що склалася «в дусі політики перебудови
і оновлення».
Однак ні для кого не було секретом, що 1988 р. ні про який
соціалістичний інтернаціоналізм не могло йти мови, коли в союзних
республіках в повній мірі функціонували націоналістичні течії і партії. В
Азербайджані – це Народний Фронт з пантюркською ідеологією, яка
користується величезною популярністю серед населення. У Вірменії –
Вірменська Революційна Федерація (Дашнакцутюн) з антирадянською і
антитурецькою риторикою, яка безпосередньо до 1988 р. досягла в Вірменії
рівня релігійного шанування. Пропозиція М. Горбачова вирішити цей
конфлікт за допомогою поглиблення політики перебудови також була
суперечливою, так як саме з проголошенням цього гасла на порядок денний
постали ті проблемні питання, які сімдесят років ховалися за диктатурою і
централізованою владою.
Тільки через майже півроку 18 липня 1988 р., Голова президії
Верховної Ради СРСР А. А. Громико засудив територіальні вимоги Вірменії,
вважаючи, що не можна змінити кордони, які були встановлені на
конституційній основі Азербайджанської РСР. Він спирався на статтю 78
Конституції СРСР, згідно з якою було неможливо змінювати кордони
союзної республіки без її відома. З боку А. А. Громико також була зроблена
перша спроба дипломатичного вирішення даного питання. Він запропонував
створити спеціальну комісію Ради Національностей, яка повинна була
займатися контролем над дотриманням миру в Нагірному Карабасі і
співпрацювати з керівництвом Азербайджанської та Вірменської РСР.
У січні 1989 р. така ініціатива була закріплена в указі Президії
Верховної Ради СРСР М. С. Горбачова: «Відповідно до пункту 14 статті 119
Конституції СРСР: Ввести тимчасово в Нагірно-Карабахській автономній
області особливу форму управління при збереженні статусу Нагірного
Карабаху як автономної області в складі Азербайджанської СРСР; утворити
Комітет особливого управління НКАО під представництвом Вольського А.
І.».
Однак таке рішення радянського керівництва було проігноровано
Верховною Радою Вірменської РСР, так як 1 грудня 1989 р. було прийнято
постанову «Про возз'єднання Вірменської РСР і Нагірного Карабаху». А 9
січня 1990 р. «Про включення до Державного плану економічного і
соціального розвитку Вірменської РСР на 1990 р. плану соціально-
економічного розвитку Нагірно-Карабахського Автономного округу на 1990
р.». Хоча 10 січня 1990 р. М. Горбачовим було прийнято постанову, в якій
зазначалося, що рішення вірменського керівництво суперечить статтям 2, 78,
86, 87 і 145 Конституції СРСР і порушує суверенні права Азербайджану, все
ж сам факт прийняття антиконституційних постанов з боку Вірменської РСР
в черговий раз показав слабкість і нездатність радянського керівництва
вирішити ситуацію, що склалася.
Варто відзначити, що обидві постанови Вірменської РСР спровокували,
по-перше, ескалацію азербайджано-вірменського конфлікту, по-друге, новий
виток розбоїв, злочинів і вбивств по етнічному принципу, по-третє, великий
потік біженців, які стали додатковим дестабілізуючим політичним фактором
не тільки в Азербайджані та Вірменії, а й у всьому СРСР. В результаті чого
15 січня 1990 р. в Нагірно-Карабахському Автономному окрузі, а потім 19
січня 1990 р. в Баку було введено надзвичайний стан, який викликав численні
жертви серед цивільного населення Азербайджану.
У настільки несприятливій політичній обстановці для Азербайджану
одночасно відбувалися дезінтегруючі процеси в усьому СРСР. Уже на
початку 1990 р. було ясно, що радянське керівництво не здатне прийняти
конструктивні заходи по врегулюванню карабахського конфлікту. Не
знайшовши рішення в рамках Радянського Союзу нагірно-карабахськое
питання стало головною проблемою Азербайджанської Республіки, яка
проголосила 30 серпня 1991 р. разом з іншими союзними республіками свою
незалежність. Таким чином, в перші роки незалежності крім соціально-
економічних проблем, Азербайджан зіткнувся з серйозною військовою
загрозою, великими людськими і економічними втратами.
З 1991 р. почався другий етап вірмено-азербайджанського конфлікту,
який супроводжувався відкритими збройними зіткненнями аж до 1994 р.
Масштабність бойових дій в Нагірному Карабаху вивела конфлікт на
міжнародний рівень. Події в цьому регіоні стали привертати уваги тих
держав, які розігравши «карабахську карту» хотіли розширити свою сферу
впливу на Південному Кавказі. Якщо в радянський період війни ніхто не міг
втручатися в те, що відбувається в силу того, що це сприймалося як
внутрішня справа Радянського Союзу і як війна між союзними республіками,
то після проголошення суверенітету Азербайджаном і Вірменією з'явилися
сприятливі умови для прямого або непрямого впливу в даному конфлікті.