Проблеми української системи освіти є прямим наслідком відсутності справжніх структурних реформ упродовж останніх 28 років незалежності. Лише на пальцях однієї руки можна порахувати по-справжньому революційні системні зміни в освіті.
У своїй більшості уся вертикаль – від садочків до закладів вищої освіти – продовжує дотримуватись «старих-добрих» догм виховання і навчання молоді.
Звісно, не хочеться нікого образити, бо і в загалом Україні, і у Львові зокрема ми маємо чудові дошкільні заклади, висококласні школи й університети, які дають хороший рівень знань. Але, якщо говорити про систему освіти в цілому, то вона хороших слів фактично не заслуговує.
Широкий погляд на ключові ланки українського освітнього простору примушує здригнутися – недостатня кількість дошкільних закладів освіти, сотні гострих проблем в українських школах, фактично знищена професійно-технічна освіта і, нарешті, малопридатна до сучасних ринкових і глобальних вимог вища освіта. Це наша болюча правда, а тому не варто дивуватися рухові нашої країни по колу суспільних поразок і неправильних політичних та особистісних виборів – все логічно: погано освічене й неадаптоване до реальності суспільство неспроможне приймати самостійних рішень і завжди буде легко піддаватися маніпуляціям.
…Для того, аби зрозуміти, у якій ситуації зараз перебуває наше суспільство, потрібно хоча б один раз уявити процес цілісного «формування» українського громадянина. Починається цей шлях із садочків, у які (принаймні у Львові це точно) щастить потрапити далеко не усім діткам і є загроза, що дитині доведеться очікувати шкільного життя у квартирі на самоті чи з батьками на їхній роботі. Ні перше, ні друге не можна вважати успішним початком формування соціальної особистості, але саме так дуже часто трапляється.
Далі іде школа… Вчителі в Україні уже давно стали справжніми героями, які спроможні роками працювати за копійчані заробітні плати, а тому не вважаю, що маю право давати критичну оцінку їхній роботі. Уявімо, що дитина починає навчатися у школі, де усі вчителі – гарні педагоги. Насправді висока мораль чи педагогічний такт не є визначальними. Бо дитина, яка навчається в українських школах, на жаль, аж надто часто стикається із тим, що не завжди залежить від окремого вчителя, – старими методами донесення знань, наболілим для усіх булінгом, а також системними періодичними фінансовими поборами, коли «здавати» гроші потрібно, то на ремонти, то на штори, то на квіти і таке інше.
І, мабуть, саме на цьому рівні дитина починає засвоювати неприродні правила гри радянського, на жаль, суспільства: брак індивідуального підходу, тіньові фінансові зобов’язання, подекуди відсутність справедливості, поверховість освітнього процесу. Та все ж таки найкритичнішим у цьому контексті є те, що українська школа не достатньо розвиває у молоді критичного мислення, і, мабуть, саме це є найбільшим злочином не лише перед дітьми, але й перед майбутнім в цілому.
Якими ж у таких умовах є випускники українських шкіл у своїй більшості…? Так, усі вони чудові, розумні красиві і такі наші рідні, але також вони здебільшого: уже відчувають розчарування у концептах правди і справедливості, уже частково ображені, більш озлоблені, ніж мали би бути, скептичні, навантажені тоннами фактологічної інформації, але не озброєні інструментарієм як ці знання застосувати…
Далі найкращі з наших випускників вступають у заклади вищої освіти України, де, на превеликий жаль, часто стикаються із застарілими навчальними планами, освітою «для галочки», порушенням принципів академічної доброчесності і неадаптованістю набору знань і компетенцій до сучасних вимог ринку праці, а якщо говорити ширше – то й до життя в цілому. Уже навчаючись в університеті, молодь є учасником економічних, правових, суспільних і політичних процесів, а закінчуючи ЗВО стає безпосереднім творцем цих процесів. І це чудово, але також страшно, бо чи можемо ми говорити, що всі випускники українських університетів мають необхідні вміння, аби змінювати країну на краще і досягати особистісного успіху? Ні, не можемо, а вони таки повинні мати ці вміння, знання, цінності…
Ще раз наголошую, що говорити однаково про всі дошкільні, шкільні заклади й університети, як і про всіх випускників, не можна. Є чудові науковці та освітяни, є хороша динаміка в окремих ліцеях та університетах, які традиційно, є лідерами серед закладів вищої освіти України, є прекрасна молодь. Але, намагаючись проаналізувати суспільні проблеми, ми повинні говорити про освіту у загальному розрізі.
Зараз, щоби записати дитину у заклад дошкільної освіти, потрібно ставати у чергу відразу після народження немовляти, або ж «вирішувати» справу не зовсім законним шляхом. Для приїжджих дітей навчання у садочках Львова уже скоро складатиме 2066 гривень на місяць, а це, задумайтесь на хвилину, більша ціна, аніж здобуття освіти за окремими напрямками підготовки фахівців у вищій школі. Отже очевидно, що більшість дітей залишаться без дошкільної освіти.
На жаль, у країні так і не запрацювала на достатньому рівні концепція так званої нової української школи. Більшість педагогів, не маючи відповідної мотивації, не розпочали повноцінного упровадження нових методів навчання. А отже навчання і надалі відбувається не за принципами зацікавлення молоді знаннями, а із заяложеного примусу…У системі вищої освіти зарає працює понад 650 університетів, велика частина з яких не дають жодних прикладних навичок і якісної освіти…
Це банальна і жорстока правда життя, яка уже давно має ознаки системної кризи. Кризи, яку потрібно долати. Бо інакше українці і надалі легко будуть піддаватися маніпуляціям, не матимуть готовності, а що гірше, і знань та вмінь, аби творити успішне правове, економічне та суспільне середовище нашої країни. Як результат – танець на граблях історії, і коло безперервних помилок.
Як мама і як громадянин, вважаю, що поряд із оборонним сектором та медициною, освіта має бути головним пріоритетом сучасної Української Держави. Потрібно припинити фінансування освіти та науки за залишковим принципом, а забезпечити по-справжньому гідні заробітні плати педагогам і належне матеріальне забезпечення закладів освіти. У такий спосіб ми зможемо стимулювати внутрішні перетворення самого принципу надання освітніх послуг і належно контролювати цей процес.
Глибоко переконана, що освіта в Україні – це питання національної безпеки. Відтак вона повинна бути безкоштовною як це є у більшості розвинутих європейських держав – від початкової до вищої. Доступ дітей та молоді до всіх рівнів освіти не може залежати від заможності батьків. Окрім того, потрібно відновити програми безоплатного позашкільного розвитку дітей за допомогою впровадження нових нормативів фінансування освіти. Адже це сприяє їх всеохопному розвитку, допомагає формувати громадянина, спроможного критично мислити, приймати правильні рішення і досягати успіху. А саме це є наріжним каменем процесу державотворення.
Базові ідеї розвитку освіти викладені у «Новому курсі України» Юлії Тимошенко і щиро вірю, що після парламентських виборів ми таки матимемо можливість втілювати їх в життя. Бо без належної освітньої системи ми приречені бути лише інструментом у руках внутрішніх і зовнішніх маніпуляторів.
А я хочу, щоби мої діти були творцями, а не маріонетками…