Остап Дроздов на своїй сторінці у фейсбук опублікував цікавий допис, що стосується запровадження ринку землі в Україні.
У його дописі йдеться про наступне:
“Уся історія з ринком землі мене відсилає до племені манахатта. Воно за 60 гульденів (еквівалент декільком срібним брязкальцям) продало свою землю. Все було чесно. Усе було дуже ринково. Нідерландські мореплавці заплатили рівно стільки, в скільки наївне й неосвічене плем’я манахатта оцінило свій скарб. Ніхто нікого не обманув.
Коли моя мама народилася, на планеті було 3 млрд людей. Тепер, коли живу я, їх є 7. А планета більшою не стала. Ось чому в планетарному порядку денному чільне місце посідає поняття «продовольча безпека». Болота, міста, пустелі з кожним роком відтинають родючі землі. А гроші, навіть великі, їсти не можна. Зате за них можна купляти. Особливо якщо мати справу з племенем манахатта в центрі Європи, яке дивним чином злидарює, живучи на 60% світових запасів чорноземів.
Це Україна, дєтка. Недолуга держава 28 років свідомо робила все, аби в центрі Європи, на найкращих грунтах цієї планети, мало не здихало плем’я манахатта. Бідне, спите, затуркане, деградоване, кинуте на дно соціального виживання. Таке плем’я залюбки, з підстрибом, за ціну одного скутера чи мопеда спекається свого скарбу, тому що 28 років тотального нищення села не минули намарно. І прийдуть досвідчені «нідерландські мореплавці» з купою переконливих аргументів, що дійсно – не можна бути дикунською країною, де нема ринку землі. І настане кінець. Бо за ринковою логікою, якщо земля – товар, то хто буде її покупцем? Селянин – ніколи. Тому що його цілеспрямовано вбивали. А от 200-300 людей мають предостатньо готівки, аби нарешті легалізувати свій феодальний статус.
Я – ринковик. Я все чудово розумію. Але є одне але. В цій країні народ ще ні разу не вигравав. Ні від чого, що стосується майна, ресурсів, капіталів. І цього разу відбудеться остання й найграндіозніша афера. Зелені табуретки в парламенті запустять ринок землі, навіть якщо люди будуть горілиць лежати довкола Грушевського. Тому що так треба. Тому що плем’я манахатта мусить відіграти свою епізодичну історичну роль до кінця. Десятки й сотні аргументів, цілком слушних, воно чутиме. Десятки й сотні запевнень, заспокоєнь, розтлумачень лунатимуть. Усі аргументи за ринок землі я й справді поділяю, розумію, підтримую. Але вони не враховують укр.нюансу. Селянин ніколи не зможе купити свою власну землю, оскільки цього не передбачає вибудована олігархатом економічна система.
І тому я очікую гігантського шухеру. Скуплять все. Вступлять у монопольні змови. Швиденько все узгодять в частині надприбутків. Поховаються за підставними фірмочками. Кинуть холопам пару гривень в зуби – жріть. І років так за –надцять плем’я манахатта почухає свою потилицю і зрозуміє, що гостювати на своїй землі – така наша доля. І зазвучать журливі народні пісні про важку долю, наллється чергова чарка за упокій своїх надій.
Я радий за олігархів. Їм несамовито пощастило з таким добрим, чуйним племенем манахатта.”