То є Львів, шановні. Вже вбрали шлюбні сподні. Краватку, маринарку і вйо повідати виборцям про свої досягнення та майбутні плани у випадку перемоги виборів на другий термін президентства.
Четвер, 28 березня, був звичайним собі днем для львів’ян та гостей міста. Але не надовго. По обіді, центральні вулиці міста почали брати в полон спершу десятки поліцейських автівок, потім сотні силовиків вбраних так, ніби вони готувалися до оборони стратегічно важливого об’єкта, в бойове обмундирування з захисними касками, а згодом весь Проспект Свободи обгородили сталевими барканцями – ні пройти ні проїхати, все для людей та їх комфорту, словом.
Цікаво те, що на момент початку захоплення територій, патрульна поліція Львова повідомила, що не мала жодної інформації щодо обмеження чи перекриття руху в зв’язку з приїздом Петра Порошенка.
Близько четвертої години дня до Оперного театру, як до мурашника почали сходитися люди. Концертний зал, себто стометрівку від центральної площі біля театру і до площі перед пам’ятником Тарасові Шевченкові умовно розділили на три сектори: фан-зона, сектор простого люду та територія небажаних гостей.
Щоправда, бути в перших рядах та побачити гаранта української державності виявилось не так вже й просто. Щоб потрапити до фан-зони потрібно було завчасно зареєструватись до невідомого списку, який створювали за невідомими критеріями. Зате нагорода за всі старання була велика: саме ці щасливчики отримали можливість стати тим, кому по дорозі до сцени сам Петро Порошенко потис руку, послинив щоку чи обійняв, як старого друга.
У секторі «просто людей» все просто – яблуку ніде було впасти.
Та найцікавіше і найголовніше відбувалось на території небажаних гостей, де збиралися учасники акції «Свинарчуків Порошенка за грати». І тут починаємо складати пазли. Озброєні силовики. Непрохані гості. Перші за наказом президента формують живий і сталевий «кордони», щоб вставити палиці в колеса другим.
Але ж ми не на закритій вечірці президента, де вхід лише по запрошенню. Ми живемо у нібито вільній країні, в якій кожен громадянин має право на свободу слова, свободу думки…
І як обгрунтувати подібну поведінку президента? Кажуть, що то страх. Бо як немає чого приховувати, то й нема від чого ховатись. А як є товариші, яких треба прикрити, варто убезпечитись і самому?
Загалом вся дефіляда пройшла за перевіреним роками шаблоном: людей розважали музиканти, які в кінці програми агітували вгадайте за кого, виступили декілька громадських діячів, які нахвалювали вгадайте кого і в кінці-кінців, із запізненням на годину, вже весь обмащений словами, прибув на місце зустрічі сам Порошенко. Ще впродовж години сам обмащував словами своє президентсво, згадуючи тільки хороше. Та це нормально – в таких випадках люди звикли казати: «тут вже або добре, або ніяк…»
Та від правди не втечеш. Під кінець виступу Порошенка з третього сектору «концертної зали» хоч і тихо, але долинали звуки протесту. І тоді складалося враження, ніби ти перебуваєш у двох паралельних світах: в одному все чарівно і красиво, бо на тебе натягають рожеві окуляри, а з іншого намагається докричатись правда, яку чують, на жаль, лише одиниці.
І найабсурдніше те, що якби лише один, який стояв годину на сцені перед мікрофоном захотів почути і дати відповідь на запитання «Чому злодії досі не покарані за розкрадання армії?» нікому не довелося би блокувати рух у місті чи збирати загони силовиків і тітушок, щоб розганяти людей.
Та вочевидь, «новій» владі зручніше жити за старими законами: влаштовувати пишні забави, вдаючи з себе Великого Гетсбі чи ховатися від непроханої правди і спокійно собі залишатися недоторканно-непокараними.
