Львівська вчителька пішла працювати бойовим медиком і рятувати людей. Анна працювала до війни у школі та допомагала в інклюзії дітям.
Про це Анна Іванцик розповіла в інтерв’ю «Еспресо.Захід».
Аню, хто ти за освітою?
А звідки ти отримала медичний досвід?
О, це було ще у 2014 році, коли після анексії Криму повернулася додому (Аня народилася у Львові, але якийсь час жила в Криму). Займалася волонтерством в організації !Допомога Армії!, була учасницею громадської організації, де познайомилася з чудовими людьми, і тоді відкривався проєкт «Бескид» – центр тактичної підготовки. Я пройшла в ньому навчання, і мені запропонували поглибити свої знання саме в тактичній медицині. Я приєдналася до організації «T-helpers», пройшла курси по «такмеду», курси екстреної допомоги на базі швидкої допомоги. Ще було багато різних курсів, тому всі по пам’яті не згадаю.
А як ти стала інструктором?
Інструктором я стала не одразу, але з 2016 року їздила на полігон готувати бійців. Була в багатьох регіонах – готували ЗСУ, Нацгвардію та інших. Багато було роботи, до 2018 року вдома майже не була. Поєднувала і роботу постійну, і роботу інструктора.
Як ти потрапила на фронт?
На фронт було важко потрапити. Я прийшла у військкомат 24 лютого сама, але мені відмовили, бо військового квитка не мала й освіта не підлягає мобілізації. Потім я прийшла після обіду та одразу до комісара пішла, щоб взяв мене на посаду медика, бо знаю що саме з бойовими медиками завжди було важко у війську. Так, 25 лютого мені оформили військовий квиток з посадою діловода, а вже коли потрапила у 24 бригаду ім. Короля Данила Галицького, оформили на посаду бойового медика.
З 25 лютого по 10 березня я знаходилася в частині, але на передову жінок не відправляли, а навпаки звідти вивозили. Тому, хто має бажання та терпіння вдається все, і я почала цікавитися як я можу потрапити на фронт, і знайшла інший батальйон та роту, які брали жінок з собою. Так я опинилася у 2 батальйоні 5 роті й досі служу зі своїми хлопцями, побратимами. Я їх називаю моїми котиками. Це вже як сім’я.
За весь час служби вже понад 370 людей врятованих
24 лютого ти вже вимагала у військкоматі тебе мобілізувати й це багатьох вражає. Що саме тебе спонукало?
Знаєш, я давно собі ставила питання: «Що, якщо почнеться війна, де буду я?». І не мала довгий час відповіді. Але за пару днів до війни я була в ефірі одного з телеканалів, де згадували ми про анексію Криму. І я, вийшовши після запису програми, дзвонила своєму другові Максимові, кримчанину, і кажу: «Знаєш, от мені здається, що скоро почнеться і я точно піду на війну і буду там рятувати людей». І не було ніякого страху, а така чітка позиція в голові, що це моя робота і я там дуже буду потрібна.
Розкажи про перший бій
О, перший бій і перший 300-й були у березні, коли були в Катеринівці. В той час вже йшли важкі бої в Попасній. Заходили ми малими групами, я була у групі евакуації та подачі бойових комплектів. Передали по рації, що у нас 300-й. Його до мене принесли, бо ми в ярі були. В нього було наскрізне поранення руки та грудної клітини. Закрила я йому оклюзійними пов’язками пневмоторакс, наклала стискальну пов’язку на руку, і тоді як почали по нашому яру працювати…я кричу йому – вставай і біжимо! Ноги цілі, ніхто нести не буде! Значить, біжимо з того яру, а ще ж треба поле перебігти до наших окопів і щоб раненого евакуювали. Ми біжимо, міни лягають, військовий наш, Орест, з позиції з ДШК нас прикриває. Добігли, відправили хлопця лікуватися.
Потім сидимо на позиції, ніби тихо, і тут бачу, у хлопців цілий казан гречки. Питаю їх, коли вони останній раз суп їли, а вони сміються. Я думаю, зварю їм борщ. Значить, варю я того борщу хлопцям, бо ж повернуться і будуть голодні. Вже майже доварила, лише засмажити треба було і тут як почало прилітати 120-ми – гуде, гримить, ми з тим борщем в підвал біжимо. Залітає позаду нас військовий Андрій з пательнею «засмажки». Місія «врятувати борщик» вдалася. Потім хлопці прийшли з бойового завдання і поїли. Досі згадуємо цей борщик.
Важко були знайти спільну мову з чоловіками?
Та по-різному. З самого початку важко було, але потім якось втягнулася. І наряди, і копати – робила все, що роблять хлопці, не скаржилась. То і приймали як свою. Ніколи не просила до себе іншого ставлення. Бо важко всім і фізично, і психологічно. Мій старший ВОПу (взводний оперативний пункт) все просив, щоб мене забрали, бо йому жінка не потрібна. Але все змінилося після Попасної. Ми стали великою сім’єю після того пекла, яке ми пройшли.
Приблизно скількох воїнів тобі вдалося врятувати?
За весь час служби вже понад 370 людей врятованих.
Чи багатьох побратимів втратила і як ти це переживаєш?
Так, втрати великі та кожна з них – це великий біль. Прощаюся з ними на місці, коли відправляємо. Потім, як є можливість (коли була на лікуванні у Львові), їду на цвинтар. Сиджу, говорю і легше стає. Але в пам’яті вони всі, і біля серця. Тепер нас з неба захищають.
Коли і як отримала поранення?
Перше поранення в Попасній. 24 квітня, коли виходили з Попасної впала плита (стеля будинку) мені на ногу. Потім, як я бігла на евакуацію, міна 120-та в 100 метрах від мене впала – тріснула барабанна перетинка, тепер погано чую на праве вухо, контузія була.
На Комишувасі я захворіла на запалення легень, бо спала в під’їзді, було дуже холодно. Ну і зараз, це найважче поранення, отримала на південному напрямку, коли виконували контрнаступ. Прилетів акумулятивний снаряд в наш БМП. Мені прилетіло в шию та руку, але лікар обіцяв все вилікувати.
Примітка: в Ані сильно роздроблені два пальці на лівій руці. За один палець лікарі ще борються.
Чи збираєшся повернутися на фронт?
Так, збираюся. Та я і досі там зі своїми котиками. Спілкуємося. Ліки у них є, а як щось болить, то кажу що брати і як пити. Маю там Бодика, товариша, то він їм і укол поставити може. Так що я з ними завжди.
У тебе є син. Як він сприймає, що мама воює?
Важко, бо він хоче мами. Кожна дитина хоче маму. І мені важко без нього. Але я не хочу, щоб наші діти знали, що таке війна. Тому я там і виконую свою роботу.
Чого жінці бракує на фронті?
«Обнімашок» (сміється).