Нещодавно у Жовківській міській бібліотеці відбулася цікава і зворушлива зустріч. Напередодні одна з читачок попросила для читання історичну повість «Вигнанці» львівської письменниці Галини Козак. Погортавши книгу, на одній із сторінок жінка прочитала про селище Алгач Зейського району Амурської області.
– Серце закалатало сильніше, – пригадує пані Ольга. – Я швидко читала абзац за абзацом і зрозуміла, що в повісті описано це місце, куди були виселені мої батьки у далекому 1950 році і де я народилася.
Тоді ж виникла ідея зібрати нащадків виселенців до Сибіру, зокрема в селище Алгач, і провести зустріч із письменницею.
Організацією зустрічі зайнялася Лозинська (Пугач) Галина – вчителька Жовківської школи №1.
І ось цей день настав…
На зустріч прийшли пенсіонерка Беднажевська (Пугач) Ольга, підприємець Гадада Анатолій, фотограф Лівчанин (Гладій) Галина, підприємиці Кошка (Волос) Марія та Піскуровська (Волос) Зінаїда, керівниця апарату Жовківського суду Гудзієвич (Палігаш) Ірина, працівники бібліотеки та небайдужі читачі.
…Вони виступали, пригадували своє нелегке дитинство у далекій та холодній тайзі, розглядали світлини, знаходили на них своїх рідних.
– Батьки тут такі молоді! – каже пані Галина Лозинська. – Я пригадую, як вони важко працювали на лісоповалі, щоб у нас було хоч якесь дитинство.
– Батьки дуже сумували за Україною. Вдома часто співали українських пісень, святкували усі християнські свята, – додає Лівчанин Галина.
– Мені був 1 рік, коли батьків виселили. Ще й досі не розумію, як я не помер дорогою в Амурську область. Адже мама пригадувала, як було холодно у вагоні і вона не мала мене чим годувати, – згадував Гадада Анатолій. – Минав час. Я вивчився, став інженером і мене направили працювати на Сахалін. Родина повернулася в Україну, а я залишився на острові. Коли на початку 1970- х я приїхав у гості до батьків, мама вже мене назад не відпустила. Довго розповідати, як їй це вдалося, але сьогодні я їй вдячний…
Сивочолі жінки і чоловіки згадували… Це були спогади, переплетені смутком і болем.
– Я народилася вже в Україні, коли мої батьки повернулися із Амурської області, але в родині часто згадували Сибір (хоча географічно це був Далекий Схід). Батько часто розповідав про жовківчан, які були з ним виселені, тому прізвища багатьох із вас мені відомі.. Недаремно я знаходжу своїх батька, стрийка на ваших світлинах і тітку Катерину із села Наконечне Перше Яворівського району, – із легкою зажурою промовляє письменниця Галина Козак.
– Виявляється, наші батьки дружили між собою, – промовила Гудзієвич Ірина.
– Сьогодні наші батьки, яким я присвятила повість «Вигнанці», уже відійшли у засвіти, але ось ми зустрілися, і на це була воля Бога, –
Галина Козак змахнула непрохану сльозу.
– Книга є цікавою і пізнавальною також для молодого покоління, бо історію треба знати, аби не повторювати помилок минулого. В умовах сучасної війни ми повинні пам’ятати про примусову депортацію українців, про виживання у нелюдських умовах, про виснажливу працю і щоденне плекання мрії про повернення додому, – сказала на завершення зустрічі директорка бібліотеки Марія Довгань.
…Вони ще довго розглядали світлини, пили чай і згадували.
– Ваша книга стала містком між минулим і сучасним, – враз промовила Галина Лозинська. – Я радію, що ми зустрілися…