“Хто визволиться сам, той буде вільний.
Хто визволить кого, в неволю візьме”
Леся Українка
Сьогодні виповнюється 83 роки від початку Великої пригоди планетарного масштабу. Щоправда, сама пригода розпочалася майже 85 років тому, але саме 22 червня 1941 року вона різко поміняла вектор розвитку – вчорашні союзники стали запеклими ворогами. Маю на увазі початок німецько-радянської війни. Цей новий вектор давав українцям великий шанс нарешті здобути незалежність. Адже на той час практично всі українські етнічні території були окуповані московією, де кремлівські посіпаки активно проводили жорстку політику упокорення волелюбної Naції на її західних теренах, а десятком років раніше вони зламали опір українців сходу, півночі і півдня, де заморили голодом мільйони наших земляків.
Однак, не так сталося, як гадалося. В українському суспільстві не було єдиної позиції щодо німецької сторони, яку логічно слід було сприймати за константу – ворог мого ворога – мій друг.
До речі, саме так сприйняли німецький похід на свої землі, окуповані сербами, наші брати хорвати. Хорватські націоналісти усташі провели блискучу кампанію заохочення народних мас до повстання. Хорвати активно вступали на службу в сербську армію, де отримали зброю і повернули її проти своїх поневолювачів. В результаті до приходу німців вони вже справилися з історичними ворогами, на ходу створили державні інституції і запропонували германцям союзницькі відносини та всебічну підтримку в обмін на визнання незалежності Хорватії. Таким чином саме єдність, відвага і мудрість цього слов’янського етносу стали запорукою того, що гіпотетичні покорителі Балкан трансформувалися в гарантів безпеки відновленої державності. І хоча ця державність знову була повалена переможцями Другої світової війни після поразки німців, сам факт визволення Хорватії і визнання її незалежності посіяв зерно наснаги для всіх майбутніх поколінь у боротьбі за свою батьківщину. Сьогодні Хорватія – високорозвинена європейська країна, яка з гідністю відбила сербську агресію наприкінці минулого століття і стала успішною.
Тепер спробуємо провести історичні паралелі і проаналізувати ситуацію в Україні з початку нападу Німеччини на московську імперію зла, до якої, як зазначено вище, входили практично всі українські етнічні території, де українці потерпали від свавілля московитів.
Насамперед розглянемо ситуацію в українському державницькому політикумі того часу. Отже, що побачили німці на початку бойових дій у червні 1941 року? А побачили вони повний безлад. Після розколу ОУН у 1940 році тривало братовбивче протистояння між бандерівцями і мельниківцями, які взаємно поборювали одні одних через амбіції своїх провідників. Також на той час у лісах Волині з’явилися бойові групи Бульби Боровця, який представляв інтереси аморфного уряду УНР в екзилі і також мав непомірні амбіції на лідерство в українському дієвому визвольному русі, який тільки почав зароджуватися.
В таких умовах Бандера, який здійснював політичне керівництво над Дружинами Українських Націоналістів, що були по-суті першим іноземним легіоном німецького війська, відважився на відчайдушний план проголошення відновлення Української держави за хорватським сценарієм. Однак треба визнати, що батальйон “Нахтіґаль”, який забезпечував оприлюднення цього мотивуючого Акту 30 червня 1941 року у Львові, щойно звільненому від московитів, увійшов до міста разом із німцями як допоміжна сила. У відступаючій імперській красній армії, де воювали сотні тисяч українців, не було навіть натяку на повстанські настрої останніх. Не спостерігали німці очікуваної лояльної політичної активності українців і на тих територіях, які були звільнені ними в перші дні війни.
Натомість вони побачили чвари і відверту ворожнечу між бандерівцями, мельниківцями та бульбівцями. Більше того – і Боровець, і Мельник різко засудили чин Бандери щодо Акту проголошення відновлення незалежності України. Навіть світлої пам’яті митрополит і великий державник граф Андрей Шептицький не зміг переконати Андрія Мельника, з яким мав приятельські відносини, заради надважливої справи поступитися власним амбіціям і підтримати Акт від 30 червня.
Загальновідомо, що було далі: німці, з огляду на розбрат між політичними лідерами українських державників, скасували цей Акт і почали переслідувати бандерівців, які не бажали коритися волі тевтонів. Бандеру вони заарештували і ув’знили в Заксенгаузені. Туди ж невдовзі запроторили і Мельника. Таким чином два видатні лідери через свою непримиренність опинилися за ґратами – замість того, щоб вести українців до боротьби за волю і незалежність.
Тепер щодо німців, зокрема Гітлера, який особисто розпорядився скасувати Акт від 30 червня. Якщо дивитися на цю подію не з позиції пересічного українця, а з точки зору стороннього спостерігача, то ми побачимо, що у німців не було жодної мотивації підтримати цей Акт. Їм під час ведення воєнних дій на східному фронті зовсім не було потрібно мати у своєму тилу державу, яку б розривали чвари політиків, а народні маси байдуже це все спостерігали.
Тож чи варто винуватити зовнішні сили, у цьому випадку німців, в тому, що вони не підтримали відновлення на звільнених ними ж територіях такої непевної і нестабільної держави? Питання риторичне…
Р.S. З огляду на реалії сьогодення та новітню московсько-українську війну і політики, і народні маси зобов’язані зробити правильні висновки з цієї трагічної сторінки історії боротьби українців за власну державність. Не варто розраховувати лише на зовнішню допомогу. Слід в першу чергу негайно припинити політичний срач, нарощувати виробництво зброї і будь-якими методами упокорити протести несвідомого елементу українського соціуму проти мобілізації новобранців до ЗСУ. В іншому випадку нас усіх чекатиме великий розпач. Адже історія має здатність повторюватися, якщо не засвоювати її уроків.
Автор: Іван Вовк
історик, головний сержант Сил Оборони України