Цивільні свідки воєнних злочинів виступили перед депутатами парламенту Нідерландів, щоб привернути увагу політиків до наслідків війни в Україні, розкрити правду про вплив війни на цивільне населення й обговорити шляхи притягнення росії до відповідальності.
Особливу увагу надали впливу війни на дітей, які належать до однієї з найвразливіших категорій у цьому конфлікті. Зокрема, свою історію розказала 17-річна Ольга, яка повернулася після десятирічної російської окупації, щоб здійснити свою мрію — жити й навчатися в Україні. Дівчина не називає свого прізвища задля безпеки.
Жити в окупації — це жити в страху. Завжди боятися бути тим, ким ти є. Я жила в окупації із семи років. Війна прийшла в моє рідне місто влітку 2014 року. Вона почалася з вибухів. А ще з блокпостів, на яких якісь невідомі чоловіки зі зброєю перевіряли у всіх документи. Моя бабуся тоді сказала: “Я теж була дитиною, коли в 1942 році дізналась, що таке війна”. Мені стало страшно. “Ми всі загинемо?” — спитала я в мами. Ми не померли, але вмерло наше звичне життя, — розповіла під час виступу дівчина.
Ярослав Базилевич також розповів свою історію нідерландським парламентарям. Його сім’я загинула внаслідок російського обстрілу у Львові у вересні 2024 року.
Наш будинок ущент зруйновано. Серед бетону й пилу лежали речі, які нагадували про моменти спокійного життя, мрії та майбутнє, яке ми так і не побачимо разом. Росія забрала все в мене. Те, що сталося з моєю родиною, — це тяжкий воєнний злочин, вчинений росією, акт геноциду проти українського народу. Я хотів би, щоб це був останній такий трагічний випадок, але, як ми бачимо, росія досі безкарно продовжує свою незаконну агресію, — розповів Ярослав.
Історії Ольги та Ярослава — це нагадування, що війна має обличчя, і кожне з цих облич має побачити світ, кожна історія має бути почута.
Також на заході виступила Юлія Тукаленко, психологиня фонду «Голоси дітей», яка працює з дітьми, що повернулися з окупованих територій і території російської федерації. Фахівчиня розповіла про основні психологічні труднощі, з якими стикаються діти, що повернулися на підконтрольну Україні територію.
Ми не знаємо, у якому стані ті діти, які залишаються в окупації чи депортовані на територію рф. Але ті, які повертаються, вражають силою і стійкістю. Деякі з них працювали після школи, щоб лише зібрати гроші собі на виїзд (дорога з окупації — це не лише страшно, а й дорого). Ці діти їдуть самі, якщо батьки не підтримують їхню патріотичну позицію. Вони витримують багатогодинні допити й обшуки ФСБ на кордоні. Ми радіємо кожній дитині, якій це вдалося. Але на окупованих територіях залишаються тисячі. Сотні тисяч дітей. Що з ними відбувається, ми можемо лише здогадуватись, — підсумувала психологиня.
Ми закликаємо міжнародну спільноту долучитися до обговорень, підтримати зусилля України в притягненні винних до відповідальності й створенні умов для відновлення життя дітей і дорослих, які постраждали в цій жахливій війні.
